Моя мама – «свята людина»

- Тарасе, розкажи про своїх батьків.

- Моя мама носить дуже рідкісне, але гарне, ім’я Юстина. Тато Михайло, нажаль, помер вісім років тому. Батьки родом із Самбірського району, але з різних сіл. Вони побралися, коли мамі було близько 20 років, а татові – 24. Вона все життя працювала вчителькою та завучем школи. А тато був лікарем. Я друга дитина у батьків, так би мовити пізній син. Спочатку народився мій брат Роман, а через 15 років 7 вересня з’явився я.

Мій батько був нижче зростом за маму. Проте він користувався популярністю у жіночої статі. Ми вже нині не дивуємося, коли жінка старша за чоловіка, чоловік нижчий зростом за дружину, а тоді було дивно. Мама і тато завжди були разом. Це свідчить про те, що не має великого значення зріст людини, зовнішність, а все таки вирішальним є внутрішній світ.

- Які стосунки складалися у батьків?

- На початку свого подружнього життя вони часто подорожували. У них була своєрідна традиція: щонеділі упродовж багатьох років ходити в кіно. Життя у них було досить активним. Згодом вони вирішили переїхати з села у місто. Побудували двоповерховий будинок, у якому я з мамою йдосі мешкаю.

- Які риси характеру успадкували ви з братом від батьків?

- Частково характер батька передався мені. Він був дуже впертим, досить хитрим, а можливо це була мудрість. Тато був цікавою людиною і я багато чого від нього навчився: терплячості у спілкуванні, не конфліктувати. Для мене притаманні такі риси як прискіпливість, ретельність, дуже слідкую за власним здоров’ям, педант, у мене все має бути на своїх місцях.

Мені здається, що брат взяв найкращі якості мами. Якщо мене хтось би запитав, чи знаєш святих людей, то я би відповів, що це моя мама. Її страшенно всі люблять. Спостерігаючи за маминою поведінкою, ніколи в житті не бачив, щоб вона нервувалася, кричала, була злою. З мами беру приклад. У неї завжди посмішка, постійно перебуває в хорошому настрої, всіх вислухає, дасть пораду, пригостить, поспівчуває, допоможе. Вона – добра, віруюча людина, щодня ходить до церкви. На свята, особливо на Різдво, мама розносить подарунки людям із вадами, адже працює сестрою милосердя.

Ми зараз з тобою розмовляємо, а мама вже дев’ятий день йде пішки прощею з Самбора до Зарваниці. Зарваниця – дуже відоме місце для поломництва, не лише в Україні, але й за межами країни. У свої 75 років вона вже вчетверте приймає участь у поломництві і являється найстаршою людиною в колоні.

- Чим ще займається мама?

- Це дуже активна людина. Вона спить лише по кілька годин, а решта – працює. Багато років займається лікарськими травами. Це її хоббі. Коли живий був тато, то вони цим займалися спільно. Зараз хоббі стало мати комерційний характер. До неї звертаються люди, вона їм продає трави, а якщо хтось немає грошей, то вона може віддати просто так. До мами їдуть люди з Росії, Білорусії, Польщі, всієї України. Я зрозумів, що справа не в грошах, а в хоббі, яке приносить їй задоволення.

Брат кинув в мене склянку з молоком

- Які стосунки у дитинстві у тебе складалися з братом?

- Брат був набагато старший за мене, тому йому довелося бавити свого молодшого брата, чого він дуже не любив робити. Коли всі хлопці грали к футбол, він мусив сидіти зі мною. З дитинства я запам’ятав один випадок. Батьки поїхали і на його відповідальність залишили мене. Написали йому  чим і коли мене годувати. Тоді мені було п’ять років. Брат нагодував і почав вмовляти випити молоко. Я вперався і відповідав, що не буду його пити. Довго сперечався  з Романом, а потім він не витримав та запустив в мене склянку з молоком. Звичайно молоко залишилося на мені, а він розвернувся та пішов геть. Відтоді я ніколи так з братом не жартував.

- Коли брат підріс, то яку професію обрав?

- У брата своя родина: дружина, дві дочки. В однієї доньки буде вже друга дитина. Роман працював на заводі майстром, але коли все змінилося в країні, то зайнявся бізнесом у сфері торгівлі. Він – дуже чесна людина. Я, навіть, дивуюся як чесним шляхом брат створив собі бізнес. Він досить непогано розвивається. Роман для мене є прикладом.

Ще з дитинства я для себе вирішив, що старшого брата повинен слухатися. Зараз у мене є своя думка, але повага завжди була у моєму серці і залишається. Навіть, якщо доходило до суперечок, то я перший здавався і  погоджувався з ним, бо він є старший брат. За все зріле життя, якщо ми і сварилися двічи, то лише через дрібниці. Ця сварка тривала кілька хвилин. Ми мудро вибудовуємо наші стосунки, тому у нас вони є досить гарні. І хотілося, щоб і надалі так тривало.

Переважила професія співака

- У скільки років ти почав співати?

- Співати почав з самого дитинства. Коли батьки почули, що в мене є слух, то запитали: «На якому інструменті ти би хотів навчатися». Я чомусь сказав, що на скрипці. Напевно інші інструменти я тоді ще не знав. Після того у моєму дитинстві наступили важкі часи. Як брат зі мною сидів і не міг погратися у футбол, так само і мені не доводилося гратися з дітьми, а ходити в музичну школу. Іноді кажу, коли пішов на скрипку, то вона плакала від мене, а я – від неї.

Пам’ятаю такий випадок з дитинства. Коли мені було вісім років, йшов з музичної школи додому. Біля дому плив невеличкий потічок. І я вирішив побавитися в кораблик. Скрипку в футлярі запустив у цю річечку. Біг вниз за футляром і ловив. Таку знайшов собі забаву. А коли набридло, прийшов додому. Переступивши поріг зустрівся з батьком, у якого раптом очі округлилися. Тато запитав: «А що на дворі падає дощ?» Я заперечив. На наступне  запитання, а чому з футляра ллється вода, я відповів, що не знаю. Тоді тато відкрив футляр, у якому скрипка плавала у воді. Цей день для мене був дуже «щасливим». Принаймні запам’ятав на все життя.

- Шкодуєш, що займався музикою?

- Зараз не шкодую. Музика допомагає мені у професійній кар’єрі. У мене від природи був дуже гарний слух, тому коли займався музикою він в мене ще краще розвинувся. У школі потрібно було грати твори по нотах. Вчитель казав: «Ти не можеш зіграти. Давай я тобі покажу» Грав певну частинку твору і я мусив повторити. Пам’ятаю, що у ноти я не дивився , а відтворював уривок на слух. Коли це побачив вчитель, то дуже здивувався. Розвинутий слух мені в житті дуже допомагав і нині допомагає.

- Чи ти мріяв бути зіркою екстради?

- Так, як і кожний. Все життя я мріяв гастролювати за кордоном, навіть, не знаю чому. Це ще закарбувалося з дитинства. Певно нас заворожують невідомі краї. Цікаво те, що зараз це і відбувається.

- Як віднеслися батьки до того, що ти став співаком?

- Батько був страшенно проти. Він весь час переконував мене і маму що не варто цього робити. Батько хотів, що б я став лікарем. Якщо сказати відверто, то мене до лікарської справи теж тягнуло. Так як я прискіпливий, то напевно було б добре для медицини. Якщо став би лікарем, то хотів би мати  найвідповідальнішу, найскладнішу ланку в медицині – хірургію.

Мама наполягала на тому, що потрібно продовжувати навчатися музичній справі. Я почав виступати: на вечірках, випускних в школах, в ресторанах на весіллях, їздити на гастролі. Отже, її думка перемогла. Напевно тому, що я сам цього хотів.

Третя професія, якою  міг займатися – це духовенство. Можливо пішов би вчитися в духовну семінарію. Духовенство – дуже відповідальна професія, адже вона лікує людські душі. Я переконаний, що потрібно в житті робити те, що  вдається найкраще, тому про свій вибір не жалкую. Нині я закінчив Львівський ставропігійський університет факультет – психології- педагогіки.

- Коли мама вперше потрапила на твій концерт?

- Коли я почав концертувати, саме тоді мій батько серйозно захворів. Їм було важко потрапити на мій концерт. Тому вже після смерті мого батька, через декілька місяців я мамі сказав, що ти мусиш побачити мій виступ. Чути мій спів, вона чула завжди, а от виступ не бачила. Мама погодилася і відвідала концерт. Її очі були вологими від щастя, від неї випромінювалася позитивна енергія та спокій. Спокій певно тому, що її бажання справдилися. Зараз тільки десь в Україні відбуваються мої концерти, їй хочеться їхати туди.

- Чи плануєш маму повести на свої закордонні гастролі?

- Так, я планую зараз взяти її за кордон, бо часто гастролюю. Вже шість разів був з концертом в Італії, а ще був: в Іспанії, Німеччині, Польщі, Канаді, нещодавно повернувся з Австралії.

Мав одружитися у 18 років

- Як мама ставилася до твоїх дівчат?

- Дуже лояльно, на відміну від батька. Він був насторожі, бо знав, що можу наробити багато дурниць. Вперше я хотів одружитися у 18 років. Прийшов додому і сказав: «Слухай тато. У мене є дівчина і може так статися, що незабаром одружуся» Він відповів: «Я тобі як одружуся, то мало не буде. Тобі ще вчитися, роботу знайти. В тебе це перша серйозна дівчина і ти думаєш одружуватися» Справді я з нею зустрічався півтора року і мені здавалося, що настав період, коли слід закласти серйозний фундамент. Пройшов час і я з друзями поїхав на дискотеку, яка допомогла вирішити стосунки з моєю дівчиною. Там познайомився з іншою. Зараз радий, що  тоді не одружився.

Мама ставилася до всіх дуже добре. Вона мені казала: «Тарасе, ніж ти будеш десь ходити, у нас вдома вистачає кімнат, приведи дівчину додому, пригости її кавою, спілкуйтеся, щоб я не хвилювалася» Я послухав її пораду. Але намагався їй часто не потрапляти на очі. Мені було трохи соромно за те, що до мене досить часто приходили різні дівчата.

- Чи переймається мама нині через те, що тобі вже час створювати власну сім’ю, а її немає?

- Колись я почув філософську істину: в житті важливі дві речі – вибір професії, вибір чоловіка чи дружини. Я зрозумів, що це дві частини життя.

У мене був такий період, коли не хотілося власної сім’ї. Розумів, що мене часто немає вдома. Мені самому було б образливо за мою дружину. Не знаю, як дружина це б витримала. Проте нині настав такий період, що мені  захотілося більш серйозних стосунків сімейного затишку. Можливо і дітей, хоча насправді, мені соромно про це казати, але не дуже люблю дітей, можливо тому що своїх немає. А от діти різного віку навпаки мене люблять. Одразу йдуть на руки, дивляться на мене своїми очками. Але я від цього не тану. Про це знають всі мої родичі і тим користуються: вони одразу малих дітей посилають мені на коліна. Я не думаю, що такий поганий. Просто ще не прийшов час. Мама дивлячись на моє життя, відносини з людьми зрозуміла, що на все свій час. Примусити мене щось зробити дуже важко. Вона, навіть, не нагадує мені про родину. Думаю, що у мене в цьому плані буде все гаразд.

- Ти зараз знаходишся у пошуку своєї другої половинки?

- Найтриваліший період стосунків з дівчиною – шість років. Як на мене це були чудові стосунки, але ми розлучилися. Бо моя професія каже, що ще рано створювати сім’ю. Нині у мене поки-що коротші стосунки. Я себе вважаю досить відповідальною людиною. Знаю, що сім’я це не певний період, який мусиш прожити. В першу чергу – це відповідальність та клопоти.

Мені дуже хотілося відвідати Рим, Ватикан. Починаючи з 2001 року кожного року навідуюсь туди. Буваю на екскурсіях, адже на кожному кроці бачу історію. Там знаходиться Софіївська Площа, на якій стоїть українська церква. Був зачарований красою. Я собі сказав, якщо буду вінчатися, то обов’язково в Римі у цій церкві. Гадаю, що ця мрія збудеться.

- Ми тобі цього бажаємо.

Розмовляла Інесс БОРИСОВА, журнал «Історії життя» № 13